• Головна
  • |
  • Інформаційний бюлетень
  • |
  • FAQ
  • |
  • карта сайту
  • |
  • контакти
  • Про програму
  • Білорусь
  • Росія
  • Україна
  • Обличчя програми
  • МАТЕРІАЛИ
  • Прес-центр
  • Надія Іванівна Слєсарєва (Вікторовська)

    Надія Іванівна Слєсарєва (Вікторовська)

    Bookmark and Share


    Народилася у 1930 році в місті Дніпропетровську, Україна. Батько був розстріляний у 1937 році за «антирадянську» діяльність. Мати заарештована, а Надія – забрана до дитячого будинку для дітей ворогів народу. Згодом усиновлена сестрою матері. Окупацію пережила у Дніпропетровську, звідки у 1943 році була вивезена до Німеччини. Утримувалась у таборах Штутгоф, трудовому таборі міста Штетин. Потрапила до числа дітей, над якими ставии медичні експерименти.
    Після війни отримала вищу освіту інженера. ЇЇ розробки були втілені в життя при зведенні першого в світі станційного тоннелю із збірногозалізобетону станції “Політехнічний інститут” Київського метрополітену. Є автором низки технологій виготовлення збірних виробів для будівництва доріг і облаштування міст.


    Ви прожили дуже цікаве і складне життя. Чи траплялися Вам у ті страшні роки війни люди, яких Ви сьогодні згадуєте із вдячністю?

    Н.Слєсарєва.: Були такі люди. Передусім з великою вдячністю я згадую свого дядька, мого прийомного батька, ще з часів сталінського режиму. Був страшний 37 рік. У той час, коли всі абсолютно, навіть близькі родичі, відвернулися від нас, боялися таких дітей, як я, то мій дядько, поляк по національності, не побоявся взяти мене до себе і виховати. Знаючи, як небезпечно це було у той час.

    Потім, коли нас окупували німці, виявилось, що серед них також були все-таки нормальні люди. У нас на квартирі в Дніпропетровську розквартировували офіцерів, одну кімнату займав якийсь дуже великий військовий чин , австрієць. У нього був денщик, Вальтер. Цей Вальтер говорив: Ich bin Biermacher (я пивовар), навіщо мені війна? Він часто приносив нам щось смачне. А його офіцер, Стефан, був чудовою людиною, інтелігентний, делікатний. Завждизапитував: Як ваше здоров’я? Пізніше у нього сталася страшна трагедія. У його будинок попала бомба і вся родина загинула. Він за одну ніч став білим.

    Вам рятувалижиття?

    Н.Слєсарєва: У концтаборі нам, дітям, робили якісь уколи. Ми не знали, що це були за уколи, тільки діти шушукалися поміж себе: кому зробили третій укол, того ніхто більше не бачив. Мені зробили два. Після чого страшно боліла рука. Одного разу роздався голос у таборі: поляци по вагонам. Оскільки мій дядя був чистокровний поляк, його в революцію загубили батьки, він мене схопив, у чому ми були, заштовхав до вагону, і ми звідти поїхали.

    Поїхали до Штутгофу. Це був інтернаціональний табір, у якому утримували переважно іноземців, вони отримували посилки Червоного хреста. Ми не отримували, тому що Сталін відмовився від міжнародної допомоги. Всіх ганяли на роботу: дядя з тіткою вантажили якісь колоди, залізо. Я вже була велика дівчинка, мені було 13 років, інші такі діти працювали, але я не могла ходити, у мене була повністю синя рука. І ось до мене приходив німецький солдат, він так посміхався і говорив: медьхен, медьхен, іди сюди, тобі гуд офіцер передав поїсти. Він говорив, що це від Червоного хреста. Я пам’ятаю цю людину, цього хлопця, він був у формі. Його звали Вальтер. Мабуть, йому було дуже шкода мене, тому що рука була синього кольору. Вона у мене досі болить. Якби можна було його знайти, я би хотіла йому сказати спасибі.

    А потім ми потрапили на фабрику в місті Штетин, тоді немецькому, а тепер польському. Був уже 44 рік, були постійні бомбардування: дві тисячі літаків налітали на міста Берлін, Штетин, Брауншвайг. І все населення міста приїздило ховатися у гору, під якою була фабрика. Фабрика вже не працювала, але весь наш табір рив тоннелі, куда ховалося все місто. Хазяїн заводу Вальтер Кюх був дивовижною особистістю. Без ноги: в громадянську війні він воював і залишився калікою. Мене і дівчинку Галю він спеціально брав із табору, під виглядом того, щоб прибрати у нього вдома, і відпускав нас у порт. А в порту пакували оселедці в бочки. Німці в той час не їли ікру і молоки. І ось ми набирали ці молоки і приносили до табору, годували людей.

    Я хочу розшукати його родичів. Я пам’ятаю всіх: його, його дружину, його дітей. У нього була дочка Інга, 20-ти років. З фронту повернувся її наречений, без руки. А потім уже, коли наші війска підійшли, нас всіх заводом вивезли, і вони всі поїхали. Звісно, його вже давним-давно немає, швидше за все його дочки також немає, бо вона була старшою за мене на сім років. Але хтось же ж в родині залишився? У мене залишилась від нього трудова книжка з його печаткою.

    Коли так багато довелося пережити поганого, гостріше відчуваєш хороше. Я думаю, потрібно саме зараз пробуджувати людяність в людях, потрібно обов’язково показувати, що повинно добро перемогти, потрібно виховувати на таких прикладах.