• Головна
  • |
  • Інформаційний бюлетень
  • |
  • FAQ
  • |
  • карта сайту
  • Про програму
  • Білорусь
  • Росія
  • Україна
  • Матеріали
  • Актуальне
  • С.ГЛУЗМАН ПРО ДОКТОРА ЗАЛЬМА

    С.ГЛУЗМАН ПРО ДОКТОРА ЗАЛЬМА

    Bookmark and Share

    Доктор Зальм помер два роки тому, але його ідеї, думки, те, що йому боліло, дуже важливо для нас сьогоднішніх. Пропонуємо вашій увазі статтю Голови Консультативної ради програми "Місце зустрічі: діалог" в Україні, психіатра Семена Глузмана про цю людину. 

    Мартін Зальм помер. Хочу зберегти пам'ять про цю теплу, щиру людину. Він бував у нас не один раз. Пам'ять про нього дуже потрібна нам, в Україні. Тому що йому, німцю, боліло своє минуле. Саме своє, не відділяючи себе від історії своєї країни, своєї родини. 

    Колись, наприкінці 60-их років минулого століття молодий російський журналіст Гусаров написав для Саміздата пронизливе есе про свого батька-ката «Мій тато вбив Міхоелса». Сьогодні в Україні немає необхідності писати в Саміздат, відкрито публікувати можна все. Але, на жаль, не пишуть тут такі тексти. Не хочуть, не можуть. Щось відрізняє нащадків радянських вбивць і їхніх натхненників від таких у Німеччині. Відрізняє від Мартіна Зальма.

    Пам’ять про те зло, яке зробили твої батьки, – потужний спосіб моральної імунізації твоєї країни. Усі ми знаємо: спочатку було Слово. Ми зобов'язані проговорити вголос минуле дорогих нам людей. Слово не дозволить повернутися минулому. 

    А тепер – коротке і пронизливе слово Мартіна Зальма. Працюючи в німецькому державному фонді «Пам'ять, відповідальність і майбутнє», він хотів частково спокутувати провину своїх рідних. У нього вийшло.

    «3.08.2015

    Дорога Лесю,

    ...

    Ви згадуєте про інтерв'ю, яке одного разу брали у мене, тоді ви запитали про моє особисте відношення до націонал-соціалізму. Ну, я думаю, в цьому немає нічого особливого і таємничого. Ця тема зацікавила мене завдяки моїм батькам і дідам. Вони ніколи не говорили про часи паеред 1945 роком. Коли я став підлітком, то не хотів уже більше миритися з цим і почав сильно  дратувати моїх батьків запитаннями.

    Я практично нічого не домігся, крім абсолютно неправдоподібних тверджень: «Тато завжди стріляв по-над головами» або «Але в бункері був повний порядок!». Треба сказати, що мій батько був призваний у 16 років і воював «усього лише» на Західному фронті, і що моя мама з її матір'ю провели багато ночей у бункері в Дюссельдорфі, рятуючись від бомбардувань, у той час як чоловік моєї бабусі служив у Норвегії – це був мій улюблений дідусь, який (чого я не помічав, будучи дитиною) і після війни залишився переконаним нацистом.

    Моя бабуся (мама моєї мами), яку я дуже любив, одного разу все ж розповіла мені про ранок після так званої «Кришталевої ночі». Як і щоранку, вонеа йшла на роботу вуличкою з єврейськими магазинами, і побачила там хаос з уламків скла і розкиданих навсібіч товарів. Посеред цього хаосу навшпиньки сидів старий бородатий єврей і збирав свої речі… Це було єдине тепле слово співчуття, яке я почув від моєї бабусі (і взагалі від членів своєї родини) про євреїв чи інших жертв нацизму.

    Ця ж бабуся разом зі своєю дочкою (моєю матір'ю) врятувалася від постійних бомбардувань союзників завдяки програмі евакуації дітей „Kinderlandverschickung“ у Шварцвальді. Там війни не було. Але одного разу там з'явилися американські танки і солдати. Тоді моя бабуся вперше в житті побачила негра. Її охопив жах і вона дуже хвилювалася за дочку. «На щастя, ввечері американці закрили «привидів», -- таким був її коменетар.  

    Я, як молода людина, не хотів мати нічого спільного з цією зневагою, з цим незнанням і з цим бажанням не знеати, тому став вивчати американістику, опанував іспанську і впродовж десяти років працював в Латинській Америці і передусім для неї. Пізніше також в Африці і Азії. Скрізь мене наздоганяв націонал-соціалізм. У Латинській Америці в особі євреїв-емігрантів, а дещо пізніше в особі старих нацистів. В Африці мене як німця часто вітали «Хайл Г…», думаючи, що це мене потішить. Там я побачив чимало англійських і американських післявоєнних фільмів. В Німеччині їх не показували, адже злочинцями там завжди були німці.  

    Таким чином, я, як молода людина, хотів зробити світ кращим, але весь час наштовхувався, передусім, на своє нацистське минуле. Отже, я мав щось із цим робити. У мене не було іншого шляху. Я прочитав безліч книжок, подивився безліч фільмів, одночасно роблячи кар'єру моціального менеджера у сфері допомоги країнам, що розвиваються. Можливість виконувати свою функцію у Фонді «Пам'ять, відповідальність і майбутнє» стала для мене щасливим шансом. Так я міг на своїй основній роботі опікуватися темою, що супроводжувала мене усе моє доросле життя (можливо, навіть задовго до нього), і привнести в неї те, чого я навчився на інших посадах. Це був великий привілей!

    Я думаю, що зараз для мене ця тема «пройдена». Тепер мені не стає сил, щоб зробити у цьому напрямі ще більше. Але я думаю, моє покоління зробило багато, саме тому, що наші батьки і діди сказали нам так мало правди.

    ...

    Вітаю вас дуже сердечно,

    Ваш

    Мартін Зальм»

    Доктор Мартин Зальм, колишній голова правління фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє» (EVZ), помер 7 листопада 2015 року. Він вісім років керував фондом EVZ, який було засновано у 2000 році для виплати компенсацій колишнім підневільним працівникам нацистського режиму. Після завершення виплат у 2007 році фонд почав підтримувати міжнародні проекти у таких областях: критичний розгляд історії, виступ за права людини, заходи на благо жертв націонал-соціалізму.

    Семен Глузман

    психіатр

    LB.ua © 2015. Проект Інституту Горшеніна

    http://society.lb.ua/life/2016/08/29/343834_martin_zalm.html